“Blue Badges” замість “Інвалід в автомобілі”

Читаю про ідею збільшення штрафів за парковку на місцях для інвалідів. Це теоретично правильно, але практично нічого не змінить, хіба ще більше завантажить і так перевантажену Патрульну поліцію. Треба діяти комплексно, замінити всю систему з радянської “Інвалід в автомобілі” на сучасну “Blue Badges”.

Скажімо, ви після операції і вам важко ходити. Або у вас була травма ноги, від якої ви відновлюєтесь цілий рік і ходите на милицях. Обидва стани не перешкоджають вам безпечно керувати автомобілем. В таких випадках вам, на підставі документів від медиків, Головний Сервісний центр МВС України на 1, 3, 6 або 12 місяців видасть спеціальну картку (“синій знак”), яка дає право на парковку на місцях для інвалідів. І вам не треба оформляти якусь групу інвалідності для цього – просто документи від лікаря. Картка закінчила термін дії, ви втачаєте цей привілей, або, якщо стан досі цього вимагає, йдете знов до лікаря. Якщо побудувати таку систему за міжнародними стандартами, то ви зможете зі своїм тимчасовим або постійним синім знаком полетіти в Мілан чи Торонто і паркувати там вашу прокатну машину на пільгових місцях. Або поїхати за кермом в Польщу по безвізу, і паркуватись на синіх місцях біля самого входу до “Галерії Жешовської”. 😉

На фото: зразки “синіх знаків” в UK та Каліфорнії

В одній публікації ГО Vision Zero for Ukraine ми писали про це, але не знаю, до кого і як це донести. Це не стосується безпеки руху, тому ми не готові штовхати цю тему. Це тема прав людини, доступності, інклюзивності, соціальної справедливості, рівних можливостей. Можливо, знайдеться якась ГО або хтось в парламенті чи уряді, хто займається цими темами і візьметься за Blue Badges. Особливо в контексті інших реформ (медичної та сервіс-центрів) та з огляду на кількість поранених, які вертаються зі сходу. Непогано було б взагалі, щоб цю тему взявся розробляти і лідирувати віце-прем’єр з гуманітарних питань, якщо у нас такий взагалі існує. (Бо тема виходить за межі одного відомства і потребує координації та лідерства). Хтось знає про таку посадову особу? Як до неї це донести? Це політично вигідна тема, буде багато сусільної підтримки і ефірів на телебаченні. Дякую за сприяння!

P.S. Пригадую, як у 2009 році мені робили невелику хірургічну операцію, і реально перший місяць я був partially disabled, шов заживав довго і проблемно. Ходити було важко. Мені би такий знак не завадив. Пам’ятаю, як Vadym Denysenko десь півроку ходив на милицях після ДТП. Думаю, з кожним з нас ставалась або може статись така ситуація, тому це насправді стосується не лише “інвалідів 1-2 групи”, а кожного з нас, хто є тимчасово здоровим.

І ще такий нюанс: якщо ця система знаків зміниться, тоді й спеціальні паркувальні місця справді будуть використовуватись за призначенням. Бо зараз. коли машин зі знаком інваліда майже немає, це свого роду морально виправдовує тих здорових і байдужих людей, хто на них паркується — бо ж “там ніхто і так не стає”.

Advertisements

Рік без алкоголю: як і для чого?

15 грудня 2015 року я вирішив провести наступні 365 днів без алкоголю. Декілька тижнів тому цей період усішно завершився. Поки спогади свіжі, зафіксую письмово все, пов’язане з цим експериментом, у вигляді відповідей на найбільш поширені запитання, які мені ставили друзі протягом цього непересічного року мого життя. Сподіваюсь, комусь це буде цікаво, і, можливо, спонукає до чогось подібного.

– “Чому ти це вирішив зробити? У тебе ж не було проблем з алкоголем, чи були?”

Загалом так, не було. Але кінець літа та осінь 2015 виявились дуже важкими емоційно і фізично, і алкоголь став другом майже щовечора. Цьому сприяли деякі обставини, можна їх назвати “пом’якшуючими”. По-перше, у мене тоді був період без автомобіля, відтак була схильність випити гальбу-другу пива з друзями, бо типова фраза “я за кермом” не працювала. По-друге, серйозні проблеми в сімеймному житті. По-третє, в кінці літа ми з другом Юрою Карпіним й іншими яремчанськими друзями вирішили брати участь у місцевих виборах, вперше в житті. Часу було мало, цілі високі, кампанію робили самі за свої гроші, багато хаосу, мало чіткості. І це все на додачу до поточної роботи. Одним словом, ці стресові умови спонукали до того, що майже кожна вечеря в той час супроводжувалась алкоголем, і часто у більших дозах, ніж було потрібно. Дійшло до того, що почав вживати горілку, чого не робив зі студентських років. А потім, після виборів, настав алкогольний апофеоз. Ми з кумом здійснили заплановану ще з літа чудову поїздку до Грузії – пересувались по країні автостопом, ночували в хостелах і гестхаузах,  відтак багато спілкувались з місцевим населенням. Тому з 11 днів в Грузії безалкогольним виявився лише один, на курорті Боржомі. І от, повернувшись з Кавказу в листопаді 2015 року, я зрозумів, що концентрація алкоголю в моєму житті стає загрозливою, і що непогано б щось з цим зробити. І тут Ярослав Ведмідь опублікував ідею з браслетами, на яких написано “365 днів без алкоголю”, і я подумав – “Бінго!”.

– “Навіщо зовсім відмовлятися? Можна ж просто скоротити споживання…”

В принципі можна. Але тут був елемент не лише фізичного оздоровлення, але й психологічної терапії. Я десь прочитав, що свідомо відмовитись від того, що любиш – це прояв внутрішньої сили та справжньої свободи особистості, чи щось в цьому дусі. Ну тобто що відносно легко відмовитись від того, що тобі насправді не подобається чи непотрібно – типу, я не люблю цю роботу, тому я рішуче звільнюся з неї. Або відмовитись від телевізора – взагалі легко, бо мене і так від телевізійної реклами блювотний рефлекс. А коли щось любиш, то свідомо відмовитись від цього, на якийсь час чи назавжди – от це справді серйозне вольове рішення, яке загартовує дух і тренує внутрішні м’язи. І звільняє енергію та додає мотивації, щоб досягнути результатів в інших сферах.

– “І що, невже за цілий рік навіть трохи не випив?”

Так, навіть трохи не випив. Десь за місяць чи два після початку експерименту спробував пити безалкогольне (б/а) пиво, щоб підтримати атмосферу в дружньому спілкуванні. Відтак методом спроб і помилок я виявив, що серед українських виробників добрим виявився лише Carlsberg, який також відомий під брендом Baltika. Дуже багато разів довелося друзям пояснити, що ні, це не російське пиво, що воно вариться в Києві, і що Carlsberg – це не російська коропорація. Хоча корені бренду ростуть, напевно, з Петербурга чи десь там. Коли не було його, компромісом була Стелла. Решта безалкогольних варіантів українського виробництва навіть не варто пробувати, вони відверто гидотні. До речі, деякі занудні друзі казали мені, що б/а пиво насправді містить 0.5% алкоголю, але я відкидаю ваші буквоїдські претензії. Я ніколи не відчув жодного ефекту від цих 0.5 і ніколи не пив більше ніж 2-3 порції за вечір.

– “Що було найважчим?”

Досить важко було пояснювати за столом, чому я не п’ю, особливо на вечірках і святкуваннях. Тиск середовища, все-таки, досить відчутний. Тому дуже добре приходив на допомогу згаданий вище жовтий браслет з написом “365 днів без алкоголю” (правда, напис стерся десь на третьому місяці). Під час відповіді показував друзям браслет, казав що до грудня нічого не вживаю, і в принципі на цьому тиск припинявся. Чомусь наявність браслету сприймалася як вагомий аргумент.

Ще важко було в деякі особливо стресові періоди. Адже рік виявився дуже довгий і дуже напружений, в першу чергу з особистих причин. Шлюб, по суті зруйнувався, незважаючи на мої дуже суттєві зусилля. Були напруженні моменти у відносинах зі старими друзями. Були довгі самотні вечори з негативним настроєм. І декілька разів у такі дні був дуже близький до того, щоб відкоркувати пляшку сапераві й вжити її під якийсь гарний фільмчик. Однак в такі моменти замінником алкоголю успішно виступали природа і спорт. Не раз в моменти напруги ходив гуляти в ліс та в гори. В теплу пору року плавав (люблю природні водойми, зокрема франківське озеро і Бистрицю Солотвинську), інколи робив вечірні велосипедні тренування. Не бігав, бо не люблю бігати. Активно займався на турніку і брусах, які повісив вдома на видному місці, так, щоб не можна було пройти повз і не помітити їх (допомагає!). Дійшов до особистого рекорду – 25 підтягувань з одного підходу. Восени почав опановувати бокс, і планую продовжувати. Взагалі виявив, що перебування на природі та спорт у важкі моменти справляють на мене таку ж полегшуючу дію, як алкоголь. Тільки вранці потім гарні відчуття, а не погані.

Інші моменти, коли було важко, перебувають на іншому кінці емоційного спектру – коли було добре і хотілося “вишеньки на торті”. Наприклад, в ресторанах, коли за столом була гарна компанія, над столом літав неймовірний смак салату з пармезаном або стейка, то дуже хотілося доповнити це все бокалом вина. Однак доводилося заміняти на щось інше, якийсь сік, і від цього цінність вечері, звісно, знижувалась. На щастя, за цей рік я не їздив в середземноморські країни, і це добре. Бо  це було б нестерпно і довелося б достроково зупинити експеримент. А може й ні. Бо за цей рік я двічі був в Бельгії, а Бельгія, як відомо, робить найкраще пиво у світі, яке включено до світової спадщини Юнеско. Було важко проходити повз пивні ряди в супермаркеті і спеціалізовані магазини з “домашнім пивом”, але все вдалося.

– “Що допомагало?”

Розуміння і відчуття того, що це не якесь покарання, жертовність чи зобов’язання, а моя добровільна угода з самим собою, предмет якої стосується лише мене. Тому я маю повне право в будь-який момент цю угоду припинити або змінити. Виходячи з таких умов, внутрішньо я не виключав варіанту, що почну пити алкоголь раніше, ніж 15 грудня, і навіть уявляв пару сценаріїв з категорії “коли добре” , які могли би стати вагомою причиною для цього. Однак сценарії не відбулися, тому достроково припиняти експеримент не довелося. Також допомагав приклад інших людей, в першу чергу Андрія Чернікова, який також носив такий самий браслет і також успішно пройшов всі 365 днів. Інколи ми робили вечірні велосипедні тренування з Андрієм, одного разу така поїздка буквально врятувала мене від припинення досліду. Ну загалом це все, більше сприятливих факторів не було. Мало хто з друзів і знайомих схвалював моє рішення, більшість були схильні мене спокусити.

– “Які загалом результати експерименту?”

“Я це зробив!”. Це, напевно, круто, але якось не дуже сприймається як досягнення. Напевно, тому що не було такого тягаря відповідальності, такого відчуття що “треба триматися” і так далі. Не було моральної важкості, не було “стримування”. Навпаки була легкість, фан, гейміфікація, було багато крутих цікавих проектів, поїздок, чудових людей, творчих завдань. Рік виявися дуже насиченим – за відчуттями, ніби десь три-чотири роки минуло. Я вважаю, це все не в останню чергу завдяки відмови від алкоголю, бо через вивільнилась енергія робити щось нове, читати, вивчати, набувати нових навичок, тверезо мислити. Всупереч усталеній думці, що алкоголь сприяє дружбі, за безалкогольний рік в моє життя прийшли нові друзі, яких я дуже ціную. Деякі з цих людей мені тепер дуже близькі. А ще розставив крапки над “Ї” у спробах врятувати шлюб – реально зробив все, що міг, тому більше не відчуваю до себе претензій. Внутрішньо це пережив, хоча було важко. Весь рік докладав зусиль, щоб бути добрим батьком і не втратити контакт з дітьми – і це, на мою думку і на думку дітей, вдалося. Фізична форма за цей рік стала значно кращою, минули часті головні болі, я навіть вже не ношу з собою ібупрофен. Облишив звичку брати воду в спальню, бо коли не вживаєш алкоголь, то вночі не хочеться пити. Моральний настрій теж став кращим, продуктивність і ясність мислення дуже виросли, хоча під кінець року я видохся і почав здавати позиції, навіть захворів. Якби я витрачав вечори і ранки на алкоголь або з алкоголем, не знаю, чи були би сили і час на все це, перелічене вище. Оу, ледь не забув: відмова від алкоголю виявилась ще й економічно вигідною! Не знаю точно, але мінімум тисяч 10 гривень зекономив, тобто витратив на щось більш корисне.

– “Що далі? Якщо все так позитивно, то, може, зовсім кинеш пити?”

Ні, не кину! Я ж казав, що люблю алкоголь, і тепер я знову його вживаю. Зазвичай це вино і пиво, в помірних дозах (до 0,75 л вина і 1 л пива) і далеко не щодня. Однак експеримент без алкоголю був дуже вдалий, тому, скоріш за все, я це повторю. Можливо, тепер це буде інший період часу, для різноманітності. А може, це буде відмова від чогось іншого, що я люблю.

***

Дякую, що прочитали це все і сподіваюсь, що вам було цікаво. Загалом я рекомендую такий експеримент усім, кого знаю. Особливо якщо ви любите алкоголь. Буду радий почитати ваші коментарі та відповісти на запитання, якщо виникнуть. Удачі вам у ваших експериментах! 😉

8-крокова модель змін Коттера

Ті, хто мене трохи знають або читав мої попередні статті про безпеку руху, можуть здивуватись, що в моєму виступі у Верховній Раді майже не було раціональних аргументів і статистики, але було багато емоційних апеляцій та морально-філософських категорій. Моя подруга Іра Бондаренко з Асоціації велосипедистів Києва навіть сказала, що не очікувала від мене “такого популізму”.

Так от, хочу вам пояснити, для чого були ці емоції і “популізм”. Я вдався до цього прийому навмисно, з дуже раціональними цілями. Нам же треба не просто побазікати, нам потрібні системні зміни в управлінні безпекою руху (і не тільки в цьому, насправді). Гуру системних змін Джон Коттер, професор Гарвардського університету, стверджує, що перший необхідний крок для змін – створити “urgency”, тобто відчуття невідкладної необхідності змін. Вже потім йде формування коаліції агентів змін, визначення візії та стратегії змін, комунікація змін на широку публіку і так далі. Всього Коттер сформулював вісім пунктів, які треба пройти, щоб зміни були успішними.

8 steps Kotter

Enter a caption

Так от, я раптом зрозумів, що у сфері безпеки доріг у нас відсутнє це відчуття нагальності.  Тобто у мене воно є, у вас, можливо, теж. Але його не мають ані Президент, ані Уряд, ані автори реформи поліції, ані журналісти, ані суспільство загалом, за великим рахунком. Вже декілька років ми, активісти та експерти, пропонуємо прогресивні і раціональні візії і стратегії дій (крок 3 у Коттера), будуємо коаліції між собою і намагаємось будувати їх з міністерствами і відомствами (крок 2), а насправді ж ми ще не виконали крок 1 – створення відчуття нагальності змін. Тому я навмисно “заточив” свою доповідь під те, щоб хоч трохи посилити це відчуття, яке потім дозволить нам ефективно перейти до наступних кроків. Державні діячі та політики чомусь не сприймають раціональні аргументи, графіки, таблиці і аналітичні звіти, то я вирішив цього разу спробувати емоційні апеляції, персоніфікацію проблеми і персоналізацію відповідальності за неї. Чи це мені вдалося? Сподіваюсь, що хоча б частково вдалося. Можете сказати вашу думку в коментарях.

Взагалі, всім хто цікавиться теорією змін в різних організаціях і системах, в т. ч. в бізнесі, дуже рекомендую 8-крокову модель Коттера. Короткий її опис є тут. А для більш детального вивчення треба купити книжку “Leading Changes” by John P. Kotter. Або можете в мене спитати – можливо, позичу. 🙂

Мій виступ в парламенті

23 грудня 2015 року я мав честь виступити з трибуни Верховної Ради на парламентських слуханнях, присвячених дорожній безпеці. Нижче наводжу текст свого виступу (не дослівний). Він раніше вже був опублікований в моєму блозі у інтернет-виданні “КУРС”.

zahreba_800d2

Праворуч – я, ліворуч – Костянтин Скіпор, засновник і директор “Автоакадемії водійської майстерності” (Київ)


 

Добрий день. Дякую за можливість виступити на цих слуханнях.

Декілька днів тому загинув журналіст Сергій Черніков, фотографію якого ви бачите на екрані. Його збив автомобіль на перехресті в центрі Києва, на розі вулиць Саксаганського і Льва Толстого. У Сергія залишилась дружина, двоє дітей, друзі, колеги. У нього було багато планів, які йому вже не вдасться реалізувати. Ця людина для мене уособлює ті три з половиною тисячі інших людей, які загинули на дорогах і вулицях з початку року і чиїх імен ми не знаємо. Ми говоримо зараз про якісь показники, цифри, статистику. Але давайте пам’ятати, що ми тут говоримо насправді не про якісь абстрактні цифри, а про долі реальних людей, які мали багато планів і могли би зараз жити. Тому я присвячую цей виступ Сергію Чернікову та усім іншим, хто загинув на дорогах з початку року.

Сьогодні вже кілька разів з цієї трибуни звучала фраза “війна на дорогах” і порівняння її з війною на Сході. Багато в чому ці дві війни справді подібні, зокрема у кількості жертв та матеріальних втрат для суспільства. Однак є велика відмінність. На “східній війні” смерть і поранення є неминучими, бо не буває війни без жертв. А ось в мирному житті, на вулицях міст і сіл, ці смерті НЕ Є необхідними. Дорожні аварії – це не якесь стихійне лихо. Це логічні, прогнозовані, очікувані події. Наукою доведено, що понад 95% ДТП можна запобігти. Подивіться на цю цифру. Майже всі ці люди, і Сергій Черніков, могли би зараз бути живими.

Я думаю, всі ми однаково сильно прагнемо, щоб війна на Сході припинилася якомога скоріше, щоб не було більше стрілянини і смертей. Ми мобілізуємо всі ресурси для цього – і державні, і волонтерські, і міжнародні. Так само ми повинні прагнути подібної мети у війні на дорогах. Моя громадська ініціатива називається “Vision Zero для України”, це означає, що наша мета – нульова смертність в ДТП. Це не утопія. На рівні держави поки що жодна країна ЄС цього ще не досягнула, хоча деякі вже наблизились. А ось на рівні міст це звичайна практика. Понад 700 великих міст світу, з населенням від 50 до 500 тисяч людей, вже досягнули цього бачення. Я вірю, що це реально і для міст України, і закликаю ставити саме таку мету – не десять чи двадцять відсотків зниження смертності, а до нуля. На вулицях міст не повинні гинути люди.

Тепер кілька слів про дороги. В Україні люблять говорити про дороги, що вони в нас погані, а тому і багато смертей. Я вас хочу запитати: ось ця траса М-06 “Київ – Чоп”, вона добра чи погана? Більшість скаже, що це дуже добра дорога, одна з найкращих в Україні. Вона рівна, має дві смуги, гарну розмітку, по ній можна швидко і комфортно їхати. Але як ми визначаємо, що таке добра чи якісна дорога? Я пропоную таку формулу:

ЯКІСНА дорога = РІВНА дорога × БЕЗПЕЧНА дорога

Якщо дорога рівна та не має вибоїн, але на ній відсутня безпека (показник “нуль”), тоді і результат формули виходить нульовий: це погана дорога. І навпаки: згадайте якусь дуже розбиту дорогу, якою вам довелося їхати останнім часом. Я вам гарантую, що вона є дуже безпечною, – швидше за все, на ній не було жодного смертельного випадку за цілий рік. Але результат за формулою буде все одно нульовий: безпека наявна, а рівність відсутня. Якщо множити на нуль, виходить нуль. Обидві ці дороги насправді є погані, просто по-різному.

На трасі “Київ – Чоп” за минулий рік загинуло 177 осіб, або в середньому – один труп на чотири з половиною кілометри. Коли ви наступного разу будете їхати у напрямку Львова та слухати музику, пам’ятайте: кінець кожного музичного треку означає, що тут хтось загинув. Скільки пісень ви послухаєте за час поїздки, стільки умовних могил стоїть на цій дорозі. Лише за один рік! Це дуже погана дорога.

Я закликаю Міністерство інфраструктури та всі дорожні та проектні організації змінити своє розуміння “якісної дороги”. Насправді якісна дорога – це не просто рівна, без ям. Це рівна, яка також безпечна. Рівно заасфальтована дорога, на якій помирають тисячі людей, – це НЕ європейська дорога. Це ганьба і службовий злочин для усіх, хто її створив.

Наступне  про патрульну поліцію. Я особисто вірю в цю реформу, дуже поважаю всіх людей, які її здійснюють, які служать патрульними або готуються ними стати. Вони працюють в обмежених часових рамках і під великим тиском, тому я в жодному разі їх не хочу критикувати. Але з новою патрульною службою є велика проблема: наші “копи” не вміють їздити на машинах! Подивіться цю новину – 26 патрульних автомобілів було розбито з початку роботи поліції. Це новина від вересня місяця, зараз їх ще більше.

Я знаю, що програма навчання патрульних дуже коротка та інтенсивна – лише два місяці. Але незважаючи на це, до неї має бути включено заняття з водіння автомобіля і вивчення теми безпеки руху. Ми з колегою Костянтином Скіпором, який також присутній на цих слуханнях, на волонтерських засадах розробили коротку лекцію з безпеки руху тривалістю дві з половиною години та минулого тижня прочитали її для майбутніх патрульних поліцейських Івано-Франківська. Ми потім зробили анкетування аудиторії, і в ньому майже всі патрульні зізнались, що навіть одна наша коротка лекція була дуже корисною і що їм бракувало цих знань. І ще, я звертаюсь до присутнього тут керівника Патрульної поліції, – майже 100% майбутніх патрульних кажуть, що їм дуже потрібні практичні заняття з водійської майстерності та безпеки руху. Будьмо щирими: наявність у цих молодих хлопців та дівчат посвідчення водія не означає вміння добре їздити. Власні автомобілі має менше половини з них. Більшість отримали “права” зараз чи давно, але ніколи ними не користувались. Подумайте про це: майбутніх копів 36 годин навчають, як заламувати руки і надягати кайданки на порушників. І ще 36 годин, як користуватися зброєю. Їм це доведеться робити не часто, а водити автомобіль і стежити за безпекою руху їм треба буде щодня по багато годин поспіль. Скільки їх цьому навчають? Не навчають взагалі! Я закликаю керівництво МВС та присутніх тут представників Патрульної поліції терміново переглянути програму і додати в неї ці необхідні курси. Ми як активісти готові допомагати, чим зможемо.

Останнє. Я збирався надати якісь практичні рекомендації, а потім зрозумів, що це не має сенсу. Більшості присутніх тут людей вони давно відомі, наш британський доповідач (Dr.Alan Ross, head of EU-funded project TRACECA) їх прекрасно ще раз нагадав. Тому я хочу завершити свій виступ тезою про відповідальність.

За кожну війну і її жертви хтось несе відповідальність. За війну на Сході – це правлячий у Росії режим, думаю, тут ми всі погоджуємось. Хто несе відповідальність за жертв війни на дорогах? Деякі учасники сьогоднішніх слухань вважають, що це місцеві органи влади. Багато хто з тут присутніх покладає відповідальність на самих жертв ДТП – хтось занадто швидко їхав, хтось був нетверезий, і так далі. На мою думку, це беззмістовно.

Я стверджую, що за ці тисячі втрачених людських життів особисту відповідальність несуть керівники виконавчої гілки влади в Україні, а саме прем’єр-міністр Арсеній Яценюк та Президент Петро Порошенко. У них зараз є всі повноваження та ресурси для того, аби почати вирішувати цю проблему, але вони не зробили абсолютно нічого. У них нема цього питання на порядку денному. Якщо ви подивитесь в список їхніх пріоритетів, там не буде безпеки руху навіть на двадцятому місці. Коли хтось знає про майбутні смерті багатьох людей, має можливість запобігти їм, але не робить цього, це називається злочинна бездіяльність. Це те, що зараз робить наше політичне керівництво.

Я закликаю прем’єра і Президента внести питання припинення війни на дорогах до своїх пріоритетів і почати реальні дії. Що треба робити і в якій послідовності, звідки брати на це ресурси – все це давно прописано, наприклад, в рекомендаціях Євросоюзу, ООН та інших організацій, це все було згадано в доповіді Алана Росса. Я дуже прошу керівників виконавчої влади зрозуміти, що це їхній обов’язок перед суспільством.

Дякую за увагу і прошу пробачення, що не вклався в регламент.


ПІСЛЯМОВА:

Ті, хто мене трохи знають або читав мої попередні статті про безпеку руху, можуть здивуватись, що в моєму виступі у Верховній Раді майже не було раціональних аргументів і статистики, але було багато емоційних апеляцій та морально-філософських категорій. Моя подруга Іра Бондаренко з Асоціації велосипедистів Києва навіть сказала, що не очікувала від мене “такого популізму”. Пояснення цього підходу можна знайти в окремій публікації.

 

 

Фінансовий звіт про виборчу кампанію

“Хочеш змінити світ – почни з себе”. Тому ми з колегами з Яремчанської міської організації “Сили Людей” вирішили зробити те, що не зобов’язані робити – відкрито прозвітувати про грошові витрати на нашу виборчу кампанію.

Нагадаю, на місцевих виборах 25 жовтня 2015 року за нас проголосували 10,5% виборців, що дало можливість пройти до міської ради трьом нашим кандидатам: Юрію Карпіну (був №1 у списку), Роману Косилу (м.Яремче) та Віктору Попадюку (смт.Ворохта). Моя кандидатура на мера здобула 6,5% голосів виборців. З цим результатом я зайняв четверте місце з дев’яти кандидатів. Новий склад міської ради на першій сесії сформував виконавчий комітет з 25 осіб, до якого обрали також мене.

Отже, про фінанси і вибори. Бюджет нашої кампанії склав близько 40 тис грн. На що ці кошти були витрачені, дивіться нижче:

report_2015

Додам, що наша кампанія тривала 22 дні, адже ми розпочали її суворо у встановлений законом термін. Під час кампанії ми жодного разу не вдавались до критики інших кандидатів, не збирали і не поширювали пліток. Ми не займалися “чорним піаром”, не купували “приховану рекламу”, не завалювали місто макулатурою та не використовували адмінресурс.

Я дуже вдячний всім учасникам нашої кампанії, які сприйняли принцип самофінансування і своїми внесками та ногами зробили так, щоб наш перший похід на вибори був успішним. Окрему подяку хочеться висловити прибічникам з інших міст та областей, які підтримали нас не лише словом, але й внесками! Особливо приємно (і технічно складно) було отримати внесок від родини Марата Павленка з Криму.

Найбільшу подяку висловлюю нашим виборцям, які повірили і проголосували. Три депутати “Сили Людей” та один член виконкому тепер працюють в інтересах виборців, в інтересах гомади. І ми обов’язково звітуватимемо про зроблену нами роботу.

Я йду на вибори

Україно! Світе! Не хочу бути дуже патетичним, але маю для вас гарну новину: Я йду на місцеві вибори в рідному Яремче.

Рішення непросте, але осмислене. Як і багато хто з вас, я ніколи не був у партіях і брав участь у виборах лише як виборець, а не кандидат. Я втілював себе як громадянина через вплив на державні і суспільні процес “ззовні” – як активіст, журналіст, блогер, автор і менеджер громадських проектів, експерт, а також, час від часу, як учасник і активіст Майданів. Тепер відчуваю і розумію, що цього замало. Треба впливати більш результативно і системно, і саме на місцевому рівні це можна і треба робити.

viktor_khomiak

Я прибічних теорії, що Майдан не переміг доти, доки не відбулося системних змін. Тобто змін правил гри між людьми і державою. А такі зміни в державі складаються зі змін в кожній сфері і кожній інституції. Коли таких окремих змін набереться критична маса, тоді вони стануть незворотніми і вся система зміниться назавжди (див. “теорія системних змін”). Читати далі